Блоги → Перегляд

ЗОЛОТІ ПРАВИЛА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

П'ятниця, 19:32, 24/05

Рейтинг
0 0
Переглядів
233

0
0

 

5. Внутрішній спротив

     Людина з середнім рівнем розвитку висловлює або підтримує правильні думки у 25-ти відсотків зі 100. Якщо людина впевнена у своїй правоті хоча б на 45%, вона може спокійно зайняти крісло президента.

     Однак, не дивлячись на таку сумну статистику, більшість людей вважають, що їхня точка зору найправильніша, навіть якщо у 55-ти випадків зі 100 не впевнені у цьому, тобто не можуть аргументовано довести свою правоту. Тому відразу не слід розпочинати полеміку з людиною, намагаючись щось їй довести, у чомусь переконати. Намагаючись довести іншому його неправоту, ви ніби промовляєте – я розумніший за вас і збираюся примусити вас поміняти свою думку на мою.

     Це відвертий виклик, який породжує у співрозмовника внутрішній спротив і бажання заперечувати вам ще до того, як ви розпочнете говорити. Переконати людей важко навіть за найсприятливіших умов. Тоді, чи є сенс у тому, щоб створювати собі додаткові труднощі, ставлячи себе в невигідне становище?

     Дати зрозуміти людині, що вона у чомусь не права можна поглядом, інтонацією або жестом не менш красномовно, ніж словами. Але, якщо ви кажете людині, що вона не права, то чи примусите ви її тим самим погодитися з вами? Думаю, ні. Адже ви своїм «ви не праві» нанесли удар по її інтелекту, самолюбству та почуттю власної гідності. Це викличе у неї лише бажання нанести відповідний удар, але не змінити свою точку зору. Пригадайте дебати у Верховній Раді, які нерідко закінчуються прямими образами та рукоприкладством.

     Якщо ви дали зрозуміти опоненту, що вважаєте себе розумнішим за нього, то після цього можете обрушити всю логіку древніх філософів, але переконати його не вдасться, тому що ви його образили. Якщо ви хочете щось комусь довести, поговоріть з такою людиною не публічно, а наодинці. І робити це потрібно настільки витончено, настільки майстерно, щоб людина цього навіть не помітила. Дуже давно один англійський лорд сказав своєму сину: «Будь мудрішим за інших, але ніколи не показуй їм цього».

     Коли людина робить заяву, яку ви вважаєте неправильною, напевно, буде краще розпочати зі слів:  «І хто б міг подумати, а я чомусь вважав по-іншому, та, напевно, я помилився. Зі мною таке часто трапляється. А якщо я помилився, то хочу, щоб мене поправили. Давайте, перевіримо факти…».

     Так чинять розумні люди. З цього приводу в учених існує навіть власна аксіома: «Вчений ніколи не прагне щось і комусь довести, він намагається лише встановити факти». Ви ніколи не потрапите в неприємне становище, визнавши, що можете помилятися.

     Декілька років тому один відомий львівський адвокат розповів мені наступну історію з власної практики. На засіданні Апеляційного суду мова йшла про велику суму грошей, яку підприємство А заборгувала підприємству Б. і все йшло добре, коли б суддя не запитав: «А ви знаєте, що в Положенні Облавтодору передбачено позовну давність терміном у три роки?».

     Молодий адвокат перервав свою промову і переможно подивився на суддю, а потім різко промовив: "Ваша честь, в Положенні Облавтодору не передбачено терміну позовної давності". В суді наступила мертва тиша. «Я був на 100% правий, - згадував мій знайомий, - але своєю зверхністю налаштував суддю проти себе. І судове засідання було програне, тому що я допустив грубу етичну помилку, прямо натякнувши судді, що він не правий».

     Дуже мало людей мислить логічно, в більшості випадків вони не об’єктивні, упереджені, заражені суперництвом, підозрілістю, заздрістю і гординею. Більшість українців не бажають змінювати свої погляди про політику та політиків, державу, релігію, про свої застарілі звички. У зв’язку з цим хочу навести цитату з книги професора Д.Робінсона «Становлення розуму». У своїй книзі він пише: «Іноді трапляється, що ми міняємо свої думки без жодного спротиву, та коли хтось наважиться сказати нам, що ми не праві, ми відразу обурюємося. Часто ми досить недбалі у формуванні своїх переконань, але завжди починаємо нервувати, коли хтось намагається критикувати їх. І це свідчить про те, що дорожимо ми не ідеями, а своїм самолюбством.

     Ми хочемо продовжувати вірити в те, що звикли сприймати за істину. І невдоволення, викликане сумнівами у справедливості будь-якого з висловлених нами суджень, спонукає нас шукати всілякі виправдання. В результаті наша аргументація у більшості випадків зводиться до вишукування доказів, які дозволяють нам продовжувати вірити в те, у що ми переконані тепер».

     У своїх спогадах Бенджамін Франклін згадує, як у юності він мав жахливу звичку сперечатися. І як старий друг сім`ї, якось відвівши його в сторону, суворо висварив за таку плебейську звичку. Він прямо дорікнув за те, що судження Франкліна здебільшого носять образливий характер для кожного, хто з ним не згоден, що суперечки з друзями зайшли так далеко, що вони почали сторонитися його, вважаючи, що проводити час приємніше без нього. «Ти стільки знаєш, - продовжував відчитувати друг сім`ї, - що ніхто не може повідомити тобі нічого нового. А тому ти навряд колись дізнаєшся більше, ніж знаєш тепер, а знаєш ти дуже мало…».

     Будучи достатньо дорослим і розумним, юнак мав мудрість зрозуміти усю справедливість почутого та відчути, що в житті на нього, через таку поведінку, можуть чекати невдачі. І він зроби поворот на 180 градусів та негайно змінив зарозумілу і нестерпну манеру спілкування з людьми.

     «Я взяв за правило, - пише Бенджамін Франклін, - уникати прямого протистояння щодо висловлених іншими людьми думок. Я навіть заборонив собі вживати ті слова і вирази, які несуть у собі безапеляційне твердження, наприклад: «звичайно», «зрозуміло», «безумовно» і т.д.; замість них я почав вживати такі нейтральні вирази, як «припускаю», « остерігаюся», «думаю» або «мені так здається». Коли інші стверджували щось, що здавалося мені помилковим, я відмовляв собі в задоволенні сперечатися та підкреслювати абсурдність їхніх тверджень. Я розпочинав свою відповідь з зауваження, що за певних обставин це судження було б правильним, але в цьому випадку мені здається, що справа коріниться в іншому.

     Дуже швидко я переконався у силі нової манери: моє спілкування з людьми стало протікати більш приємно. Скромна манера висловлювати свої судження призводила до того, що їх швидше сприймали і вони викликали менше заперечень. Коли ж з`ясовувалося, що помилявся я, це засмучувало мене набагато менше, а коли виявлявся правий, мені було легше переконати інших відмовитися від помилок та приєднатися до моєї точки зору.

     І ця манера поведінки, до якої спочатку я насильно почав привчати себе наперекір своїй природній (кармічній) схильності, стала для мене, нарешті, настільки звичною, що за останні п’ять десятиріч ніхто не чув, щоб з моїх вуст зірвалося якесь догматичне твердження».

     Нерідко надмірна гординя і егоїзм примушують нас висловлюватися або вдавати з себе експертів з тих питань, в яких ми мало компетентні або взагалі некомпетентні.

     Тому краще не сперечатися з опонентом, клієнтом, співробітником, продавцем, державним службовцем, дружиною, чоловіком і не казати їм, що вони не праві. У спілкуванні з іншими будьмо завжди психологами і дипломатами. 

Коментарі

mart mart 00:52
0
не сперечатись з порошенком значило би що нехай він нас і далі їбе і гроші краде.

побачим що зробить Зеленський.
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі