Блоги → Перегляд

ЗОЛОТІ ПРАВИЛА СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ

Середа, 20:57, 20.05.20

Рейтинг
5 0
Переглядів
470

0
0

1.     Позитивна сторона

     Одного разу, коли човен зламався і з ладу вийшов радіозв’язок, відомому російському мандрівнику В.Сінкевичу разом з командою довелося три тижні чекати на допомогу, дрейфуючи безкрайніми просторами Тихого океану. Після щасливого повернення кореспондент запитав у Сінкевича, який найбільший урок він виніс з цієї мандрівки? «Найбільший урок, - сказав мандрівник, - полягає у тому, що коли екіпаж забезпечений прісною водою і їжею, тоді ні на що не потрібно жалітися».

     У нашому житті 90% хорошого і лише 10% поганого. Якщо ми хочемо бути щасливими, то для цього потрібно зосередити всю свою увагу на хорошому і рідко думати про погане. Якщо ж ми хочемо переживати, засмучуватися і хворіти, то нам слід зосередитися на десяти відсотках неприємностей.

     Навіть такий великий песиміст за своєю природою, як Джонатан Свіфт, який написав книгу «Подорож Гулівера», одного разу вигукнув: «Найкращі у світі лікарі – доктор Дієта, доктор Спокій і доктор Радість». І ви, і я можемо безкоштовно щодня користуватися послугами доктора Радість, якщо ми зосередимо свою увагу на надзвичайних багатствах, якими володіємо: очі, вуха, ніс, рот, руки, ноги. Цінність їх набагато вища, ніж казкові скарби Алі-Баби. Ви продали б свої очі за мільйон доларів? А на яку суму ви оцінили свої ноги, руки та слух? Чи продасте ви своїх батьків, дітей, Батьківщину? Подумки складіть усі хороші аспекти у своєму житті і ви зрозумієте, що не віддали б того, що ви маєте за всі багатства Медведчуків, Пінчуків, Фірташів, Льовочкіних і Бойків разом узятих.

     Але чи цінуємо ми ті блага, які маємо? Звичайно, ні. Ми рідко думаємо про те, що маємо, - відзначив Шопенгауер, - але завжди заздримо тому, чого у нас немає». Ця схильність «рідко думати про те, що маємо, але завжди заздрити тому, чого у нас немає», являється найбільшою трагедією на Землі, яка призводить до нещасть, воєн і масових епідемій.

     Через подібне ставлення до себе і до оточуючих один підприємець з Донеччини залишився без спокою та здоров`я і був на межі розлучення з дружиною. Про нього розповів мені знайомий, який приятелює з Павлом Жебрівським, котрий декілька років очолював Донецьку обласну державну адміністрацію. Від нього він і почув цю історію.

     «Незадовго після повернення з армії, - розповів знайомий, - фронтовик Артем Ложкін вирішив стати підприємцем. Він наполегливо працював без вихідних. На початку все складалося добре. Потім розпочалися неприємності. Він не міг дістати за доступною ціною необхідні матеріали і почав переживати, що йому доведеться закрити власну справу. Він так переживав, що з хорошого хлопця перетворився на роздратованого грубіяна і невігласа. Він почав усе і всіх критикувати та підбурювати людей. Але одного разу молодий інвалід війни, який був його напарником, сказав йому: «Артеме, невже тобі не соромно, адже ти поводиш себе так, неначе ти єдина людина на світі, якій важко. Подивися на мене, я втратив ступню і тепер ходжу на протезі, але я нікого не звинувачую за це. Я просто живу з надією, що все буде добре. Ти можеш у будь-який момент закрити свою майстерню, а потім знову відкрити її, коли справи налагодяться. У тебе здорові руки, ноги, очі, ти володієш такими багатствами, про які я можу лише мріяти. Але ти завжди бурчиш. Боже, як би я хотів бути на твоєму місці! Подивися на мою ногу, на половину обличчя, скаліченого осколком. Якщо ти не припиниш критикувати і бунтувати, то втратиш не лише майстерню, але й здоров`я, сім`ю, друзів».

     Ці слова інваліда вразили фронтовика, примусили зробити переоцінку цінностей, і він вирішив негайно змінитися та знову стати хорошим хлопцем, - закінчив свою розповідь знайомий».

     А ось іще одна не менш повчальна історія. Дочка мого колишнього однокласника Ліля була на межі психічної депресії, перш ніж навчитися радіти тому, що у неї було, і не перейматися тим, чого у неї не було. Після закінчення факультету журналістики Київського Національного університету, Ліля декілька років напружено працювала в редакції однієї з провідних столичних газет. Крім того вона вела розважальне ток-шоу на одному з каналів комерційного телебачення, знімалася в телесеріалі, захоплювалася верховою їздою.

     Декілька років тому вона пережила глибоке потрясіння. Прийшовши якось з бурхливої вечірки додому, вона відчула неприємний біль у серці, але не приділила цьому належної уваги і лягла спати. А вранці не змогла підвестися з ліжка. «Серце, - сказав лікар, – вам потрібен абсолютний спокій і потрібно лежати в ліжку упродовж року». Він не був упевнений, що вона колись знову стане здоровою.

     Як важко і яка це мука для молодої незаміжньої дівчини бути прикованою до ліжка. Вона була переповнена жахом і люттю: чому це сталося саме з нею? «У чому і перед ким я провинилася?» - запитувала нещасна дівчина себе. Вона була у відчаї, була озлоблена і обурена. Але вона все ж вирішила дотримуватися поради лікаря і лягла в лікарню. Її сусід по палаті художник Андрій Микитюк сказав наступне: «Не думайте, що провести цілий рік у ліжку – велика трагедія. Навпаки, у вас з`явиться час думати та пізнавати себе. За ці місяці ви зростете духовно».

     «Почувши його думку, - згадує Ліля, - я стала спокійнішою і спробувала провести переоцінку цінностей, чого не могла зробити раніше через щоденну поквапливість та відсутність вільного часу. Я читала такі книжки, які надихали мене. Одного разу по телевізору йшла якась передача і там прозвучала наступна фраза: «Ви можете висловити лише те, що міститься у вашій власній свідомості». У минулому я багато разів чула подібні слова, але ніколи не звертала на них уваги, але тепер вони запали в мою пам'ять і я прониклася ними. Я вирішила думати не про власну хворобу, а лише про те, що допомагає мені жити: про радість, щастя і здоров`я. Щоранку я примушувала себе згадувати все, за що я повинна дякувати долі, думала про те, що на даний момент у мене нічого не болить, що я маю хороший зір, хороший слух і здоровий розум. Яке це щастя! Я можу слухати радіо, читати книги, розмовляти з сусідами по палаті. Адже є важкохворі, які позбавлені такої можливості. У мене є кошти, щоб добре харчуватися, є хороші друзі, які провідують мене.

     З того часу пройшло три роки і зараз я веду повноцінне, активне життя. Знову працюю в газеті, але вже більше не перенапружую себе так, як колись. Я дуже вдячна, тільки не знаю кому, за той рік, який провела у ліжку. Саме тоді я виробила в собі звичку щоранку згадувати про всі блага, якими обдарувала мене доля. Ця звичка залишиться зі мною на все життя, і вона є найціннішим скарбом, який я придбала в житті».

     Ліля засвоїла найважливіший урок – уміння бачити позитивну сторону в кожній події. А це варте набагато більше, ніж мільйон доларів на рік.

     На запитання онуків, які цілі потрібно ставити в житті, другий президент України Леонід Кучма дав відповідь декількома фразами: «У житті слід ставити перед собою дві цілі. Перша – здійснення того, до чого ви прагнете. Друга – уміння радуватися досягнутому».

     Нам усім повинно бути дуже соромно за себе, тому що всі дні і роки власного життя ми здебільшого проводимо, перебуваючи в злості та роздратуванні. Наше життя проходить у казковому царстві красоти, але ми занадто переповнені надуманими турботами, засліплені далекими від насущних потреб проблемами, щоб побачити цю красоту.

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі