Субота, 23:18, 11.07.20

Рейтинг
2 0
Переглядів
515

0
0

«Сучья война і маршал Жуков «король» Одеси»

Нині багатьом людям мало що відомо, про події в системі ГУЛАГ у кінці 40-х, і першої половини 50-х років минулого століття, навіть тим, що жили в Союзі. Звичайно, ніхто тоді з радянських так званих мас-медіа, не висвітлював події, під назвою «Сучья война» та про її жертви і наслідки. Ніхто не висвітлював події в Одесі, коли радянська влада остаточно зачистила «старий кримінальний елемент». І що після цієї «зачистки», Одеса втратить статус «кримінальної столиці» колишньої Російської імперії, а тоді чинного СРСР. І що покінчить зі «старою кримінальною Одесою» - маршал Жуков, до якого це намагалися зробити, ще з часів Леніна та Громадянської війни (1917-1922 рр.). Коли ще в 1919 році радянська влада, вб’є тодішнього «Короля» Одеси – Мішку Япончика (постать якого більшість знають із російського серіалу - «Життя і пригоди Мішки Япончика») і здавалося, що з бандитами нібито покінчено в місті. Але заочну участь у вбивстві Япончика, візьме інша кримінальна легенда –  нальотчик Григорій Котовський, який, під час Громадянської війни став «красним командиром» і революціонером. Та по суті, саме він замінить розгромлену банду Японця, своєю власною. Даний епізод, яскраво відображає, як кримінальний елемент здобув владу в лавах нової радянської влади, і під виглядом боротьби з капіталістами, буде грабувати людей, і вбивати «за зайву ложку в домі». Тому кримінальний елемент в Одесі буде «царювати», аж до кінця 40-х років, коли маршал Жуков зачистить Одесу, перевдягнутими працівниками розвідки, які розчинуться між місцевими та бандитами, і нанесуть несподіваний удар. Ці події яскраво відображено було, знову у російському серіалі, але вже під назвою «Ліквідація». Проте найбільше жертв буде, під час «Сучої війни» в таборах ГУЛАГу, де буде покінчено зі старими законами «воровского мира» і їхніми прихильниками – «законниками», які по суті вважали співпрацю з владою (табірною адміністрацією, міліцією, слідчими органами) – смертним гріхом. А після їхнього знищення або переведення в розряд «сук» або «зсучених» (ті, що співпрацювали з владою або ті, які «суками» були насильно «перехрещені» у їхню касту), буде покладено початок остаточної «співпраці» нового кримінального світу з радянською владою. Нині ця практика по суті залишилася, але влада, уже не радянська. Достатньо згадати, як в 90-х, «нові» (ті що безпосередньо виникли в 90-ті роки) і «старі» бандити, ставали легальними бізнесменами і вели свої клани до влади, за яку боролися з іншими кланами. До речі дана тенденція «боротьби» зберігається і донині!

«Сучья война» - це була жорстока табірна боротьба, між увязненими в системі ГУЛАГ з 1946 по 1956 роки. В конфлікті були так звані «суки» - засуджені, які терпимо ставилися до адміністрації табору та бажали «встать на путь исправления», а з другої сторони - «воры в законе», які сповідували «старые правила», які відкидали будь-яке співробітництво з органами влади. В результаті «сучья война» переросла в боротьбу «законных воров», які дотримувалися «классических блатных правил» та «воров», які добровільно або насильно відмовилися від «класичних блатних правил», і відповідно примкнули до «сук». Під час війни СРСР з Рейхом, багато блатних «купилися» на обіцянки влади, що типу відвоювавши на фронті в лавах штрафбату, їм «простять» і спишуть всі їхні колишні «гріхи» та відпустять на свободу. Тоді для «червоної армії» - штрафні батальйони, які були укомплектовані злочинцями (хоча згодом туди відправляли і простих солдатів за порушення дисципліни) стали головним «гарматним м’ясом» і «живим щитом» при наступі на позиції Вермахту. Тому, якби не штрафні батальйони, які були по суті «смертниками», які своїми тілами та душами, розчищали шлях для наступу, то невідомо, як далеко «червона армія» просунулася вглиб своєї території, а згодом Польщі, Чехословаччини, Балкан, Прибалтики і звісно Східної Німеччини. Але по закінченню війни, живих штрафників, повертали назад в Союз, а саме в ГУЛАГ, де для «законных воров», взявши «волину» в руки, та надягнувши форму «краснопьорих», вони автоматично ставали – «суками» або «зсученими»! Бо вони порушили головну заповідь «законных воров» - не співпрацювати з владою! Тому поява і пік цієї «табірної війни», саме припав на повернення блатних штрафників в ГУЛАГ.

Згідно «старої злочинної ідеології», а саме: «Воровской закон запрещал ворам работать где-либо и малейшим образом сотрудничать с властями, включая и службу в армии. Воры, не участвовавшие в Великой Отечественной войне, считали, что воры, бывшие на фронте, пойдя на сотрудничество с властью, предали блатные идеи, и называли участвовавших в боях заключённых «автоматчиками», «военщиной» или «польскими ворами», объявив их по своему воровскому закону - суками». Тому звідси і пішла назва даної війни.

Згідно досліджень російського історика Віктора Бердинського про ГУЛАГ в СРСР, зазначається наступне: «с самого начала становления системы ГУЛАГ в 1930-е гг., лагерное начальство для обеспечения выполнения спущенных сверху производственных планов опиралось на «социально близких элементов», — воров и прочих уголовных преступников, — те, сами не выходя на работы, насильственно принуждали политических заключённых и лиц, осужденных за преступления на бытовой почве (бытовиков) к выходу на работы (как правило на валку леса, копание каналов, строительство железных дорог и др.), и являлись важным подспорьем для администрации в обеспечении выполнения производственной программы и одновременно в поддержании режима террора по отношению к «изменникам родины». Но к концу военного времени и началу послевоенного времени, «блатные» настолько вышли из-под контроля, а регулярно сменяющееся лагерное начальство настолько утратило контроль над сложившейся ситуацией, что прибытие в ГУЛАГ из Европы эшелонов с военнопленными красноармейцами было встречено чекистами с большим энтузиазмом. В некоторых лагерях «блатные» распоясались настолько, что диктовали свою волю не только рядовым зекам, но и заключённым, назначенным администрацией на должности бригадиров и даже вольнонаёмным, нередко прибегая к убийству непослушных, чтобы запугать всех остальных. Привыкшие к крови и к боевой обстановке заключённые-фронтовики, особенно те из них, которые прошли через штрафбаты, образуя в лагерях свои собственные коллективы, естественно вступали в конфликт с установившейся «блатной» иерархией и были готовы бросить ей вызов. Лагерное начальство сквозь пальцы смотрело на начинавшуюся войну для восстановления контроля над лагерным населением и прекращения воровской вольницы. С молчаливого одобрения начальства в исправительных учреждениях разразилась «сучья война», вылившаяся в настоящий уголовный террор, породивший свирепые междоусобицы между воровскими группировками разных «мастей». Воюющие группы преднамеренно размещались вместе, и администрация не сразу подавляла возникающие побоища или не подавляла вовсе, давая возможность хорошо организованным вновь прибывшим заключённым физически уничтожить соперников из числа лагерных старожилов».

Додатковим стимулом цієї «війни» була відмінна смертної кари в СРСР, а саме 4 лютого 1948 року. В період з 1948 року по 1960 рік, за вбивство іншого ув’язненого, винний, який уже мав максимальний строк 25 років, отримував, ще кілька місяців або років позбавлення волі, і його строк знову рівнявся – 25 рокам. Ця обставина зводила до тез - «нечего терять» або «больше 25 лет всё равно не дадут», що і виступало додатковим фактором «побуждающим ко взаимному истреблению». «Суки» розуміли, що масованою атакою, зможуть розбити своїх ворогів. Тому активно вербували у свої ряди «законных воров». «Договір» здійснювався шляхом жорстокого побиття одного «вора» кількома «суками» (так звана «трюмиловка»), або простою погрозою смерті, де могли брати участь «сотрудники исправительно-трудовых учреждений», і якщо «вор» по власній волі погоджувався прийняти «новий закон», він просто цілував ніж та назавжди ставав «ссученным».

Анатолій Краснов-Левітін (письменник, публіцист, історик, «радянський священник») описував такий варіант ритуалу «посвяти»: «От блатного требуют, чтобы он совершил три символических действия. Во-первых, ему дают грабли, и он обязан два-три раза провести ими по «запретке» (запретная зона около забора распахана для того, чтобы следы беглеца были видны). Далее, ему вручается ключ от карцера: он должен (в сопровождении толпы ссученных) подойти к карцеру и собственноручно запереть замок на дверях. И наконец, заключительный акт: он должен поесть со ссученными. После этого он уже сам ссученный, и теперь его будут резать блатные».

А от Варлам Шаламов, письменник, який прославився своїм циклом розповідей «Колымские рассказы», де писав «о жизни заключённых советских исправительно-трудовых лагерей в 1930—1950-е годы», будучи сам арештованим в 1937 році за «антирадянську пропаганду» (ст. 58-10 УК РСФСР), та провівши в таборах 16 років (1937-1953), він описував простіше ситуацію про «зсучення»: «Этот переход мог быть и более прозаичен — если вор шёл на сотрудничество с режимом, нарушая тем самым закон, он становился сукой». Також Шаламов навів такий приклад: «Вор идёт мимо вахты. Дежурный надзиратель кричит ему: „Эй, ударь, пожалуйста, в рельс…“ Если вор ударит в рельс… он уже нарушил закон, „подсучился“». Спорные случаи обсуждались ворами на судах чести, именуемых правилками, где и решали, ссучился вор или нет». До речі в Москві, Шаламов написав свої «Колимські розповіді», якраз після звільнення з табору і смерті Сталіна (1953 р.). А опубліковані в повному обсязі - «Колымские рассказы» і сама постать Шаламова, аж в кінці 80-х років і звісно після його смерті (Шаламов помер в 1982 році), отримають визнання після їхньої публікації закордоном на англійській мові, і на російській в СРСР.

Проте в багатьох таборах, керівництвом заохочувалася війна «сук» і «воров». Так в документах по «проверке Чаунского и Чаун-Чукотского ИТЛ», повідомлялося, що: «в 1951 году по инициативе подполковника Варшавчика в лаготделении посёлка Красноармейский была создана так называемая бригада № 21, в которой находились больные сифилисом из лагерной группировки «Суки». В тех случаях, когда при «трюмлении» заключенные из группировки «Воры» не переходили на сторону «сук» (отказывались целовать нож), их отправляли в бригаду 21, где их насиловали, заражая сифилисом». Під час цієї «війни», також виникли ряд нових дрібних каст: «беспредел», «махновщина», «красные шапочки» (журналіст Олександр Сидоров вважав, що це були «заключенные из военных, сплочённые по принципу фронтового братства»), «польские воры» (згідно думки, того же Сидорова (псевдонім - Фима Жиганец) це були «уголовники из Польши, Западной Украины и Прибалтики»), «челюскинцы», «мужики ломом подпоясанные», «пивоваровцы», «упоровцы», «ребровцы», «казаки», «дери-бери» та інші.

Але кінець «Сучої війни» припав на першу половину 50-х років, коли кровопролиття набуло таких масштабів, що «старые воры» були змушені змінити свій «кодекс», щоб залишитися в живих. Після своїх дебатів, вони зійшлися на виключенні із правил понять, стосовно того що: «воры имели право становиться бригадирами и парикмахерами в исправительно-трудовых учреждениях. Бригадир всегда мог прокормить несколько друзей. Парикмахеры имели доступ к острым предметам — бритвам и ножницам, являвшимся отличным преимуществом в случае драки».

Доволі швидко табірна адміністрація дійшла до висновку, що «ссученные» та «законники», намагаються досягнути захоплення влади на зоні, безпосередньо для «паразитування» над «положительным элементом», який собою представляв – «неконфликтных заключённых с небольшими сроками». Все це призводило «к снижению производственных показателей ИТЛ, срыву выполнения производственных планов». В результаті, політика «скрытого поощрения ссученных» була визнана «вредной», і керівництво ГУЛАГ, відмовилося від неї. «Отъявленных рецидивистов» та «положительный элемент» («неконфликтных заключённых с небольшими сроками») почали розділяти по різним таборам. Щоб змусити «воров в законе» працювати за їжу і відмовитися від своєї «віри». Згідно старих правил, «вор в законе» не міг працювати, так як, це йому забороняв робити «кодекс», а за нього мали це робити «мужики» (ті хто не мали ніякого відношення до кримінального світу, але опинилися на зоні по «зальоту»). Проте табірна адміністрація, намагалася так званих «мужиків», тримати в окремих таборах, і тому на роботу окремо виганяла «воров в законе», яких через невиконання плану робіт, просто морила голодом. І багато хто серед них, психічно «зламувалися» і переходили в розряд – «зсучених», щоб не вмерти з голоду.

А ще одним ударом для кримінального світу, стала зачистка банд в Одесі, а саме після війни. У російському серіалі «Ликвидация» 2007 року (який нині заборонений для показу на території України), яскраво зображується даний епізод післявоєнної Одеси. В серіалі зображуються історичні події 1946 року, коли маршала Жукова призначили очолювати Одеський військовий округ (конкретніше – 9 червня 1946 року). Головною ціллю Жукова є розправа з післявоєнною злочинністю в Одесі. Взагалі по всьому Союзу, перші роки після війни, були доволі економічно складними, що породжувало масову злочинність. Одеса була не виняток. Але це місто, ще з 19 століття вважалося надто кримінальним у царській Росії, і так було при радянській владі. Навіть знищивши банду, одного з найвідоміших кримінальних авторитетів Одеси – Мішки Япончика (Михайла (Мойша) Вінницького, єврей) в 1919 році, бандитизм все одно зберігся. А у знищенні Японця і його банди, брав участь інший бандит – Котовський, який став красним командиром і захопив владу у злочинному світі Одеси. Проте після звільнення міста від німецьких військ, кримінальний світ не мав меж, і безкарно грабував мирне населення. Міліція, яка була малочисельна у порівнянні з бандитами, нічого їм зробити не могла. Тому владу у місті мали бандити, а не радянська влада. Через ці події, Сталін відіслав маршала Жукова в Одесу, щоб покінчити з бандитизмом. Є легенда про те, що коли Жуков приїхав в місто на своєму трофейному Мерседесі (на привезеному з Німеччини, і була версія, що це був один із автомобілів міністра пропаганди Третього Рейху - Йозефа Геббельса), то це авто «сперли» місцеві бандюки. Але коли вони дізналися, хто власник автомобіля, то його повернули хазяїну з запискою, де вибачилися за цю прикрість. Після цього випадку, Жуков зрозумів, хто реальні «хазяїни» цього міста. А «хазяями» були – «нальотчики»! Саме вони грабували магазини, заводи, фабрики, склади, а далі на черзі були прості громадяни, і їхні продуктові картки (після війни, продукти видавали населенню, через карткову систему). Втративши продуктову картку, людина себе і власну родину, могла прирікти на голод або смерть. Тому увечері, вулиці міста швидко ставали безлюдними, так як, громадяни боялися виходити на вулицю і стати жертвою «нальотчиків», які робили свої вилазки у місто з катакомб (в катакомбах за містом, більшість злочинців переховувалися).

Жуков розумів, що з даною ситуацією, потрібно негайно щось робити, тому розпочав операцію «Маскарад». Суть даного «маскараду» полягала в тому, що офіцери розвідки, перевдягалися у цивільний, але з вигляду багатий одяг (щоб краще привертати увагу злочинців) та ходили по темних, або погано освітлених вулицях міста, ясна річ зі зброєю при собі. При зустрічі з «нальотчиками», без попередження відкривали по них вогонь. В «нальотчиків» шансів просто не було, бо з ними билися офіцери розвідки, які були загартовані в боях Другої Світової, і відповідно професійно вміли стріляли. Як результат, на ранок у багатьох провулках міста, можна було побачити велику кількість трупів «нальотчиків», яких спеціально не прибирали, щоб справити більший психологічний тиск. Ще й до того, розвідка (здебільшого розвідники, були не місцеві) активно «вливалася» у лави місцевих банд, і викривали їхнє місце розташування, а це ще більше підривало моральний дух «нальотчиків». В перший день «Маскараду» було вбито 40 бандитів, на другий близько 80, а на третій 60. Злочинці зрозуміли, що Жуков веде з ними війну спрямовану на повне їхнє фізичне знищення, тому багато хто з них (виживших бандитів) покинули «Одесу-маму», а злочинність у місті почала різко падати. Тому в результаті, залишилися тільки «карманники» і «домушники». Хоча інформація про операцію «Маскарад», і досі під грифом «секретно», а місцеві міліціонери відкидали інформацію про операцію по масовому «відстрілюванню» бандитів в Одесі. Та й не дивно, чого засекречена повна інформація про «Маскарад» та ім’я її автора (автором деякі вважали Сталіна, хтось Берію, а інші Жукова), бо це була фізична ліквідація злочинців – БЕЗ СУДА І СЛІДСТВА! А в СРСР постійно говорили, що «закон усьому голова», але з другого боку, такий крок можна зрозуміти. Бо багато хто з нас, на місці Жукова, так само розумів би, що законним шляхом покінчити зі злочинністю неможливо, тільки вогонь на ураження! Тому «Маскарад», і досі під грифом «секретно». Але як не крути, а злочинність в місті різко впала, і Одеса втратила статус «кримінальної столиці СРСР». Так Георгій Жуков став єдиним «королем» Одеси! Яка вже не була такою кримінальною і «коронованою» в бандитському світі, як раніше, і вже напевно ніколи не буде! Сам Жуков, після успішної «зачистки в місті», з 4 лютого 1948 року очолював Уральський військовий округ.

Тому підбиваючи підсумки всієї викладеної інформації в статті, можна дійти висновку, що в кінці 50-х років 20 століття, щоб вижити, «воры в законе» на словах відмовлялися від «воровских традиций». У такій ситуації, вони намагалися сховатися, робили більш строгу конспірацію та «законсервовували» свої старі звязки. Але це були лише одиниці, а більшість таки «зсучилися», тобто пішли на союз з владою. Проте влада, через стрімке зниження кількості «воров», почала вважати, що це початок остаточного знищення «воровской общины», та «исчезновение воровских обычаев и кодекса». Керівництво країни було настільки твердо впевнене, що «воры в законе» і їх банди зникли назавжди, що в 60-ті роки по суті, припиняє свою роботу та боротьбу в цій сфері. Однак не було у влади ніяких міцних, «стовідсоткових» доказів, що типу їхні заходи по боротьбі зі злочинністю були успішними. Але згодом, особливо у 80-х роках, через кризові соціальні та економічні умови того часу, було спровоковано появу нових хвиль злочинності. І ця «нова» злочинність, була далека від тієї «старої», і вже формувався «новий кодекс», «нового» кримінального світу, який набирав оберти і досяг свого піку в 90-ті роки минулого століття. Але це вже зовсім інша історія!

Коментарі

Немає коментарів
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.

Записи по темі